Сестриця Галя
Борис Грінченко
Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що
"пробігла по всьому видові й повисла йому на довгому сивому вусові. Він
скинув сльозу сердячись,— бо хіба ж подоба плакати старому дідові, що вже йому
на п'ятий десяток звернуло? Ні, се бридня! Де люлька?
І він знову почав розпалювати свою люльку, що тричі вже її
розпалював, і тричі вона гасла. Але ж і сього разу не довго вона стреміла в
зубах у Йвана. Знов облягли чорні думи сиву йому голову, і похилилася голова
над столом. А люлька, знов забута, лежала досі вже під ногами, і Іван її не
бачив: він тепер нічого не бачив у цій хати, бо неначе якийсь тумань застилав
йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось уже
він зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче пробігло по щоці і знов повисло на
сивому вусові. Еге, п'ятий десяток доживає,— не мало років прожив, та не плакав
ніколи Йван, хіба що як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.
Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він
мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема: вона
лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам,
одинокий, та ще й з трьома дітьми малими? Не дав же Господь йому щастя: всі
великі повмирали, зосталися дома тільки малі,— дванадцятий рочок найстаршій
дівчини Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, впокійно; тільки у Галі знати
ще сльози на личку: мабуть плакала так, як оце тепер він, старий, плаче.
І знов щось гаряче по щоці — кить-кить. Але він того вже не
чує. "Двадцять і шість років з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося
розлучатися"...
І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно
було. Як то воно молоді літа згадуються так легко! Ось тепер: сьогодні що
зробиш — завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються...