Сестриця Галя
Борис Грінченко
Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що
"пробігла по всьому видові й повисла йому на довгому сивому вусові. Він
скинув сльозу сердячись,— бо хіба ж подоба плакати старому дідові, що вже йому
на п'ятий десяток звернуло? Ні, се бридня! Де люлька?
І він знову почав розпалювати свою люльку, що тричі вже її
розпалював, і тричі вона гасла. Але ж і сього разу не довго вона стреміла в
зубах у Йвана. Знов облягли чорні думи сиву йому голову, і похилилася голова
над столом. А люлька, знов забута, лежала досі вже під ногами, і Іван її не
бачив: він тепер нічого не бачив у цій хати, бо неначе якийсь тумань застилав
йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось уже
він зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче пробігло по щоці і знов повисло на
сивому вусові. Еге, п'ятий десяток доживає,— не мало років прожив, та не плакав
ніколи Йван, хіба що як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.
Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він
мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема: вона
лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам,
одинокий, та ще й з трьома дітьми малими? Не дав же Господь йому щастя: всі
великі повмирали, зосталися дома тільки малі,— дванадцятий рочок найстаршій
дівчини Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, впокійно; тільки у Галі знати
ще сльози на личку: мабуть плакала так, як оце тепер він, старий, плаче.
І знов щось гаряче по щоці — кить-кить. Але він того вже не
чує. "Двадцять і шість років з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося
розлучатися"...
І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно
було. Як то воно молоді літа згадуються так легко! Ось тепер: сьогодні що
зробиш — завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються...
От же не забув, як вони під вербами удвох сиділи, як на
вулиці стрівалися.
— Вийдеш сьогодні, серце?
— Біля криниці жди!
І він ждав... Гарно тоді було... А там весілля... Бучне
було,— тоді ще горілка дешева була. Так, весілля... Тоді ще кум Семен почав
пити варену з миски і край у мисці викусив. І так і згадалося йому Семенове
обличчя,— червоне, очі вирячені, сам він до миски припав... На що воно
згадується таке?
А як діти пішли!... Господи! які вони раді їм були. Так ні
ж: тройко малими вмерло, дочка заміжня була — в землю полягла...
І ось зненацька ще дужче у Йвана серце защемило: се щось
нове згадалося. Господи! й на віщо він так зробив тоді! він ніколи її не бив,
ні... тільки раз се було: він з шинку прийшов — уся громада була тоді в шинку,
і він був... І за віщо він її вдарив? Не згада вже тепер, тільки зна, що вдарив
просто наодмаш кулаком. Хотів по голові, та п'яний був — похитнувсь, у груди
влучив. А вона й не заплакала... Вона зроду вперше від його бита була: як
стояла, так і впала на піл, мовчить, тільки за груди вхопилася, на його так
дивиться... Як вона тоді дивилася!... він і тепер неначе той погляд бачить. Ох
на віщо ж він се зробив!...
— Мамо! — скрикнув спросоння невеличкий хлопчик, що спав на
полу.— Мамо!
І він розплющив очі, подививсь навкруги і ще сонний,
подвивсь і сів на полу.
— Мамо! Де мама? — питався він.
Далі хлоп'я замовкло на хвилину, а потім мабуть одразу йому
згадавсь учорашній похорон, і він скрикнув ізнову:
— Мамо! Я хочу мами! — і облився слізьми.
Дві дівчини: більша — Галя і менша — Одарка — теж
попрокидались од голосіння братового і повставали. Одарка зараз же почала вдвох
із братом кликати маму й плакати.
Сей випадок розігнав Іванові мрії, він підійшов до плачучих
дітей.
— Не плачте, дітки, годи! — промовляв він, голублячи їх.
— Я маму хочу! — не вгавав малий Василько.
— Маму! — хлипала, тручи руками очі, Одарка.
— Мами нема, дітки...— тихо, ледве промовив батько.— Мами
нема: вона пішла... до тітки Марусі. Ось підождіть, скоро вернеться...
— Ні, ні! — голосив хлопець.—Тато не так кажуть: мама не
пішли, мамусю в яму закопано вчора. О! Навіщо в яму! Я не хочу так,— там
холодно мамі!
І діти знов облилися дрібними слізьми. Тільки Галя, сидячи в
кутку, хоч і плакала, але тихо, силкуючись вдержувати сльози, що так і сипалися
з карих оченят і текли по білому схудлому видочку. А далі, мов перемігши себе,
вона втерла сльози і сиділа не ворушучись, тільки її маленьке тільце здригалося
раз-по-раз то з жалю тяжкого, то з холоду, що панував у нетопленій хаті. А
Василько з Одаркою все плакали, та й плакали, голосно кличучи маму. Іван не
знав, що й робити. Коли се Галя встала, ще раз утерла останні сліди від слиз і
пересіла до дітей. Вона обвила їм шийки своїми тоненькими рученятами,
пригорнула їх обох до себе й почала розважати. Іван не чув усього, що вона їм
тихенько шепотіла на вуха, він почув тільки деякі уривки:
— Не плач... Я кашки зварю... Ну, ну — годи... Я тобі ляльок
нароблю і "котка" заспіваю...
І бідна маленька дівчинка, сама ледве вдержуючи сльози,
почала спивати "котка", ту саме пісню, що так недавнечко співала над
нею мама, люба мама, що лежить тепер у холодній, снігом заметеній ямі... І як
її колись бавила мама сією пісенькою, так і вона розважає тепер нею своїх
маленьких "братика й сестричку", що так, як і вона, зосталися без
мами.
Спершу діти мало її слухали, але потім почали плакати тихше,
а далі й зовсім замовкли і тільки хлипали раз-по-раз. І вже тоді, як хлипання
стихло, і Галя втерла обом сльози, Василько промовив:
— Я вставати хочу!
Галя почала його вдягати, обувати чоботи. Гаразд
напрацювавшися з Васильком, Галя заходилася біля Одарки. Тут діло було легше, і
незабаром вона вже вмивала обох дітей. Василько спершу почав був змагатися, кажучи,
що він не хоче вмиваться, бо холодно, і треба було довго вмовляти його, поки
він згодився на вмивання та на чесання, бо й його він не любив за те, що
"тоді скубеться". Але потроху Галя поборола всі ті труднації.
— Тату! я їсти хочу! — тихенько промовила Одарка, хапаючи
батька за рукав.
— І я хочу, снідати хочу! — завив і собі Василько.
Бідолашний батько поліз на полицю по хліб.
— Я не хочу хліба, я хочу кулешику! — не згоджувався
хлопець.
— Синку, нема кулешику; ось підожди — я зварю.
— Я не хочу підожди, я зараз хочу!
І знову сльози. Старий не знав, що й робити. Тут знову
довелося Галі розважати дітей. Чи про кулешик вона їм шепотіла, чи про що
інше,— тільки вони й сього разу почали потроху затихати. Зрідка тільки чути
було Василькові вигуки:
— А я так не хочу! Я хочу отак!
Та скоро й він замовк. Діти почали гризти хліб. Василько,
насупившись, ухопив обома руками окраєць і з усієї сили кусав його своїми
білими зубами. Він ще не покинув дути губи й очевидьки захожувався щось
вигукнути. Надто в хаті було так холодно, що в дітей посиніли руки.
— Я змерз! — зарепетував хлопець.
Галя миттю кинулась, знайшла юпчину, вдягла брата й сестру.
— І солі нема!... — додав він далі, показуючи Галі свій
хліб.
— І мені солі! — попрохала Одарка.
Галя густо насолила дитям хліб цупкою сірою сіллю.
Тепер уже поки не було чого голосити, і діти на який час
зовсім заспокоїлись і мовчали.
А Йван тим часом думав про те, як то він буде поратися. Діти
голодні, їм треба чогось ізварити.
І він пішов з хати, нарубав і вніс дров, далі почав
ростопляти в печі. Що ж його варити? Кинувся шукати чого-небудь — знайшов
пшона.
— Зварю хоч кулішу,— думає.
І він почав змивати пшоно. Змив, у горщик усипав.
— Е, дурний! Нащо ж я всипав? Треба спершу окріп нагріти.
І він висипав пшоно з горщика. Далі...
Дві маленькі рученьки зненацька обхопили йому шию, добрі
карі оченята, трохи заплакані, глянули йому в вічі.
— Тату, киньте,— я зроблю... Я знаю...
Іван дивуючися глянув на Галю.
— Годі-бо, тату, не займайте, я сама впораюсь,— казала вона.
— Куди тобі, дочко, ти ще мала! — відмагався батько.
— Я хоч мала, а я знаю... Я навчуся ще, а тепер як-небудь —
мами нема...
Дві сльозини знову заблищали у дівчини на очах.
Іван мовчки відійшов од печі і сів біля столу. Одарка та
Василь сиділи в кутку на полу й мовчки дивилися то на батька, то на Галю.
А вона тим часом не гаялася. Вона поперемивала горщики,
поналивала, як треба, й почала становити в піч. Один горщик був їй важкий —
вона покликала батька:
— Тату, пособіть!
Іван схопивсь і поставив горщик у піч.
Далі маненька господиня знайшла десь капусти, сала й увесь
хазяйчин надибок і почала поратися, як справжня господиня. І тут маленькі
рученята не зовсім спершу слухалися, та далі звикли. Іван довго мовчки дивився
на неї.
— Хазяйкою буде!...— гірко всміхаючись, промовив і пішов з
хати.
А діти й собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру.
Ще недавно вона з ними в ляльки гулялася, а тепер он уже порається. І вдягає
їх, і годує, і варить — зовсім, як мама.
— Галю, кожух ізсунувсь,— озивається брат.
Галя кинула піч і побігла вдягати його. Він учепився їй за
шию.
— Галю, ти мені кулешику звариш? — питався хлопець,
зазираючи їй у вічі.
— Зварю, зварю,—казала вона, гладячи його по голові.
— Ти мене отак, як мама, погладь! — казав Василько,
направляючи їй руку.
І вона гладила його, як мама, а в самої сльози на очах
бриніли.
Маленька Одарка й собі сипала її за руку й жалілася:
— Хліб твердий: я губу собі вдряпнула,— болить.
І вона підставляла свою голову під сестрину руку. І сестрина
рука гладила тоді обох.
— А скоро кулешик? Я кулешику підожду,— казав голодний
хлопець.
— Підождить, підождить — ось я зараз,— одмовляла Галя і знов
кидалась до печі, але не надовго, бо раз-по-раз то брат, то сестра скиглили, що
їм або "носа треба втерти", або "почухати, бо щось куса",
або ще чого іншого. І Галя втирала носа, чухала там, де свербить, або ще чим
іншим удовольняла дітей...
* * *
Сумно тягнеться день.
Батько то ввійде в хату, то знов піде,— видко, що він не знайде
собі діла. Він і не говорить нічого, бо все, про віщо не забалака, нагадує і
йому, й дитям велику втрату. Тільки іноді скаже їм яке слово, як вони про віщо
в його спитаються, або пожалує їх мовчки.
Діти — теж смутні-невеселі — не граються навіть. Одарка
витягла була черепок із своїми ляльками і почала їх садовити на лави. Вона
хотіла гулятись так, як і раніше: мати пустила дітей у ліс по ягоди, там їх
напав вовк — ледве втекли. Вона вже почала була казати за дітей:
— Мамо, пустить нас...
Але те слово "мамо" знов нагадало їй забуте на
хвилину власне горе, і вона голосно заплакала, кинула ляльки й залізла на піл у
куток.
Галя поралась, нагодувала дітей сніданням, потім обідом,—
батько не їв нічого.
По обіді Василько підійшов до батька, що сидів на лаві й
мовчки думав свої невеселі думки.
— Тату! — почав він, учепившися йому за руку.— Тату!
Його личко зробилось одразу якесь поважне, зовсім не так, як
у дитини.
— Що, синку?
— Тату, Галя нам тепер мамою буде,— промовив хлопець,
показуючи на сестру.
— Буде, буде! — шепотів батько, ледве вдержуючися, щоб знову
не заплакати.
— Вона — як мама,— знов розказував хлопець,— вона кулешику
наварила, вона вдягла мене...
— Так, синку, так,— вона тобі все зробить, а ти не плач,
грайся — все буде...
* * *
Уже повечеряли. Сумно повечеряли — перша вечеря без матері.
Старий батько ліг на печі, діти й собі почали лягати.
— Галю, роззуй мене! — прохав Василько, сидячи на полу і
простягаючи до сестри вбуту ногу.
— Зараз, Васильку, зараз!
— Галю, а мені спідницю скинь, а то затяглась вузлом, так не
розв'яжеш! — озивалась Одарка.
І Галя, не можучи подужати руками, зубами починала
розв'язувати затягнений вузол.
Та таки послалися й пороздягалися; Галя повкладала й
повкривала дітей.
— А ми, Галюсю, не хочемо спати,— розкажи нам казочки! —
прохали вони.
— Про трьох сестер та про калинову сопілочку,— додавала
Одарка.
І Галя, примостившись біля їх на полу, почала казку:
— Був собі, жив собі дід та баба і було в їх три дочки і
щонайменшу Галею звали...
— Галею? Як тебе? — перехоплює хлопець.
— Еге, як мене... От і пішли вони одного разу влітку по
ягоди. То ті сестри рвуть та їдять, а Галя рве та в глечик кладе, каже: — понесу
додому татові й мамусі...
— Так, як ти,— знов каже хлопець.— І ти так: нарвеш ягід і
нам приносиш. А ягоди такі солодкі!
— Ну, цить же, не перепиняй!... То ті сестри й кажуть:— Як
ми додому вернемось? у неї скільки ягід, а в нас нема. Давай уб'ємо її, а ягоди
заберемо...— розказувала Галя, а діти все слухали. Маленька Одарка підвелася
трохи й зіпершись щічкою на руку, дивилася замисленими очима на сестру, а
Василько й собі притих і тільки, не відриваючи очей од сестри, пильно, жадібно
слухав, бо се така гарна казка!
Он Галю вже вбито — бідна вона! — і в землю закопано. А на
могилі калина виросла. А вівчар сопілку з калини вирізав, грає:
Ой, помалу-малу, вівчарику, грай,
Та не врази мого серденька в край:
Мене сестри зарубали,
Під кущиком поховали,
Ще й ногами притоптали...
Слухають діти, як Галя спиває, а далі знов тихі слова з
казки немов ллються одно за одним у чудовій дитячій вимові. Довго тягнеться
казка, а там і друга. І потроху очі заплющуються, тихий сон оповів дітей, і
схиляється Одарчина голова на подушку поруч із братом, що заснув уже під Галине
оповідання.
Поснули діти, навіть старий батько заснув. Тільки Галя не
спить — се маненьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ся нова мама сим
дитям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися
буде. І стає дівчина навколішки й тихо шепоче молитви, не розуміючи їх,
калічачи слова, але ж без краю віручи каже їх. Ось вона проказала Отче-наша,
Богородицю. Більше вона не знає ні однієї молитви. Вона тепер так помолиться,
сама від себе.
Білолиций місяць тихо плив високим небом, розливаючи своє
срібне проміння. Плив і оглядав світ широкий, а оглядаючи зазирнув у маленьку
хатину, де маленьке дівчатко тихо шепотіло молитви, стоячи навколішках.
— Господи! візьми мою маму до себе з холодної ями — нехай їй
у тебе гарно буде. І мені дай, Господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами
стала братикові й сестриці...
Глянув місяць на дівчатко і, зачудований у святому
здивуванню, немов зупинився на небі, обливаючи маленьку дівчинку, що молилася
серед хати, морем свого сріблястого проміння. Чи бачив він, вічний без краю,
коли-небудь таку дівчинку, чи чув таку молитву? Коли бачив і чув, то чи одніс
же Богові ту молитву, щоб він обтер сльози на схудлому обличчю? Хай же він і
тепер віднесе їй сю молитву, туди, перед престол Довічному й положить Йому до
ніг, яко найчистіше й найсвятіше почування маленького дитячого серденька!..
А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний
неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, устала, підійшла до
брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на
плечі свитину.
І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно,
ллючи небесний світ у хату, аж поки якась хмарка набігла й сховала його...