Сестриця Галя
Борис Грінченко
Старий Іван Лаврусь скинув обридливу сльозу, що
"пробігла по всьому видові й повисла йому на довгому сивому вусові. Він
скинув сльозу сердячись,— бо хіба ж подоба плакати старому дідові, що вже йому
на п'ятий десяток звернуло? Ні, се бридня! Де люлька?
І він знову почав розпалювати свою люльку, що тричі вже її
розпалював, і тричі вона гасла. Але ж і сього разу не довго вона стреміла в
зубах у Йвана. Знов облягли чорні думи сиву йому голову, і похилилася голова
над столом. А люлька, знов забута, лежала досі вже під ногами, і Іван її не
бачив: він тепер нічого не бачив у цій хати, бо неначе якийсь тумань застилав
йому очі, не давав глядіти. Ось він усе більшає та більшає, цей туман, ось уже
він зовсім заслонив йому очі, і щось гаряче пробігло по щоці і знов повисло на
сивому вусові. Еге, п'ятий десяток доживає,— не мало років прожив, та не плакав
ніколи Йван, хіба що як хлопцем малим був, а тепер довелося заплакати.
Та й не дурно ж старий плаче: його дружини, що з нею він
мало не тридцять років прожив, як риба з водою прожив, тепер її нема: вона
лежить мертва у холодній ямі. Що він, старий, тепер діятиме на світі сам,
одинокий, та ще й з трьома дітьми малими? Не дав же Господь йому щастя: всі
великі повмирали, зосталися дома тільки малі,— дванадцятий рочок найстаршій
дівчини Галі. Ось де вони всі троє сплять тихо, впокійно; тільки у Галі знати
ще сльози на личку: мабуть плакала так, як оце тепер він, старий, плаче.
І знов щось гаряче по щоці — кить-кить. Але він того вже не
чує. "Двадцять і шість років з тобою, Насте, прожили, а тепер довелося
розлучатися"...
І почало йому, старому, згадуватися все, що тоді ще давно
було. Як то воно молоді літа згадуються так легко! Ось тепер: сьогодні що
зробиш — завтра вже й забув. А ті, далекі літа не забуваються...
Борис Грінченко
Грицько
Грицько вибіг з хати веселий, радий. Батько оце тільки
вернувся з міста і привіз йому дві цукерки і великого-великого бублика, такого
великого та товстого, що, мабуть, він був більший од Грицькової голови. А
проте, може, це Грицькові тільки здавалось, що бублик такий великий, бо хлопець
так не часто їв бублики і все маленькі. А надто що тепер був піст — петрівка,
їсти було мало чого: хліб, та борщ, та каша або просто хліб та борщ щодня. А
тут бублик — такий великий!
Грицько вже роззявив рота та й хотів припасти до бублика
своїми білими зубами, але зупинивсь — він мов хотів довше поласувати і почав
крутити бублик у руках, нюхати, як він гарно пахне. Потім згадав, що бублик ще
смачніший буде з вишнями.
"Піду в садок — нарву ягід!" — подумав Грицько і
перестрибнув через перелаз з двору в садок.
Садок був невеличкий, але рясний. Нешироким поділком він
простягсь аж до річки, мало не до самісінької кручі. Тут були яблуні, сливи,
вишні, — вишень найбільше. Віти так і гнулись під спілими червоними ягідьми.
Грицько підскочив до вишні і хотів рвати ягоди, але ту ж
мить зупинивсь.
Під вишнею стояв невеликий, як і Грицько, років десяти
хлопець, але низенький, присадкуватий. Це був Семен, сусідин Мотрин син. Мотря
була вдова і жила сумежно з Грицьковим батьком, її садок теж був сумежно з його
садком. Та хоч і сусіди були Грицько та Семен, ела ніяк не могли поладнати.
Грицько був говіркий, веселий, любив пореготатися; Семен був мовчазний та
похмурий. Грицько часто дивувався, чого це і Семен, і його мати все такі
похмурі, і одного разу спитавсь про це в матері. Матері часто доводилося
зчиняти з Мотрею спірку то за свиней, то за курей, і вона сказала:
— Того похмурі, що дуже злі.
Але батько сказав:
— Якби вони не були такі вбогі, то, може, не були б і такі
злі.
— Як-то? — спитався Грицько.
— Так, — одказав батько, — як живеш недоїдаючи щодня та
б’єшся, як риба об лід, заробляючи, то не будеш веселий.
Грицько цього до пуття не зрозумів. Йому здалося, що коли
добрий, то вже добрий, а коли злий, то злий. А Грицьків батько був чоловік не
вбогий, і через те Грицько недостатків не знав.
